Статтею 21 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України та статтею 5 Закону України «Про третейські суди» (Закон № 1701-IV) передбачено, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду з урахуванням обмежень, встановлених законом. Статтею 6 Закону № 1701-IV визначено категорії справ, що виникають з цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких третейськими судами заборонено. З моменту вступу в силу Закону № 1701-IV банки, які бажають захистити свої інтереси, з метою оптимізації своєї роботи, а також з урахуванням наявності такої можливості відповідно до Закону № 1701-IV та діючої на той момент редакції ЦПК України (де законодавець без єдиного зауваження надавав право передачі спорів на розгляд третейських судів) стали включати в свої кредитні договори третейські застереження. Пік цього процесу припав на 2006-2008 роки.
Згідно з чинною сьогодні редакції пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди», третейські суди можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, крім, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, в тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Разом з тим справи про захист прав споживачів були виключені з компетенції третейських судів у зв'язку зі вступом 12 березня 2011 року в силу Закону України «Про внесення зміни до статті 6 Закону України« Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейськими судами »3 лютого 2011 року № 2983-VI (Закон № 2983-VI).
Практика стягнення
Однак це не стало проблемою для банків, які на той час (березень 2011 року) почали активно стягувати проблемну заборгованість шляхом подачі позовів до третейських судів, а в разі невиконання рішення третейського суду (якщо воно було на користь банку) вже зверталися в загальні суди за отриманням виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду. Загалом термін від подачі позову до моменту отримання виконавчого документа займав в середньому від трьох до семи місяців, на що в першу чергу впливали місцезнаходження третейського суду, кількість таких справ, а отже, і завантаженість загальних судів у зв'язку з видачею виконавчих документів.
Процес стягнення, на мою думку, був більш-менш відпрацьований, ефективний і справедливий (підкреслюю: я не намагаюся стати суб'єктивно або на бік банку, або на сторону позичальника, який є споживачем в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» (Закон № 1023-XII), а хочу лише донести думку, що третейське судочинство в суперечках про стягнення заборгованості не є якимось проявом безправ'я).
Рішення ВСУ
Верховний Суд України (ВСУ) в постанові від 2 вересня 2015 року з справі № 6-856цс15 виклав правову позицію, яка змінила всю подальшу долю третейського судочинства при розгляді спорів про стягнення заборгованості. Так, ВСУ в цій постанові зазначив: «Оскільки заявник є споживачем послуг банку, суперечка виникла щодо заборгованості по кредиту, третейському суду в силу положень пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча». А чи не змінив ВСУ таким викладом норму пункту 14 статті 6 Закону № 1701-IV ?
Відкриваючи провадження у справі, третейський суд керується дійсностю третейської угоди. При цьому, згідно зі статтею 27 Закону № 1701-IV, третейський суд самостійно вирішує питання про наявність у нього компетенції для розгляду кожної конкретної справи. І Закон № 1701-IV у цій частині діє донині. До сих пір йде дискусія між керівниками третейських судів, законодавцем і нинішнім вже Верховним Судом з приводу того, що справи про стягнення заборгованості за участю банку і споживача не можна ототожнювати зі справами, що стосуються захисту прав споживачів, і тому є ряд причин.
Де споживач?
Згідно з пунктом 22 частини 1 статті 1 Закону № 1023-XII, споживачем може бути тільки фізична особа. Банк не є споживачем - він виступає кредитором в договірних зобов'язаннях за кредитним договором. Звернення банку до третейського суду з позовом про стягнення заборгованості не є суперечкою про захист прав споживачів, оскільки підставою позову є невиконання умов договору, а не порушення Закону № 1023-XII. Мета звернення до суду полягала і полягає не в захисті прав споживача, а в залученні його до відповідальності за неналежне виконання взятих на себе договірних зобов'язань. Тому не можна ототожнювати дії споживача, спрямовані на відновлення його прав, зі спробою уникнути відповідальності за порушення умов договору.
Зазначена позиція узгоджується з судовою практикою: з пунктом 3 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 № 5 і пунктами 1, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12 квітня 1996 року № 5.
При цьому фінансова установа не має правових підстав для звернення до суду з позовом про захист прав споживача, навіть якщо з останнім існують правовідносини. Банк не уповноважений ініціювати розгляд такої справи в суді, оскільки з позовом про захист прав споживача може звернутися тільки фізична особа - споживач.
Отже, на правовідносини кредитора і позичальника (споживача) дійсно поширюється дія Закону № 1023-XII, але, як випливає з пункту 14 статті 6 Закону № 1 701-IV, з підвідомчості третейського суду виключені суперечки не за участю споживача, а суперечки щодо захисту прав споживачів.
Чи стало краще споживачам і банкам після зміни судової практики і «вилучення» працюючого механізму з розгляду справ про стягнення заборгованості? Це питання досить широке і неоднозначне.
Висновок
Пройшовши особисто через весь цей процес «перезавантаження», я можу сказати, що третейські суди, які дорожать своїм ім'ям, дійсно проводять (вірніше, проводили) незалежний розгляд справ про стягнення заборгованості. Третейське судочинство - ознака розвиненого демократичного суспільства - є досить ефективним і прогресивним процесом, оскільки дозволяє особам уникнути деяких недоліків, притаманних державному судочинству. Цей інститут також сприяє зменшенню навантаження на суди, має багатовікову історію і застосовується практично у всіх країнах світу.
У вересні 2015 року було внесено зміни до Закону України «Про судовий збір» щодо збільшення ставок судового збору. З огляду на необхідність захисту своїх інтересів, банки просто стали змушені платити нові ставки судового збору на відміну від більш демократичних ставок третейського збору. До того ж активно набирає обертів судова реформа, що позбавила більшість судів суддів, які залишилися без повноважень.
Зрозуміла і позиція позичальників, які вважали, що третейський суд є «кишеньковим» для банку. Але потрібно відзначити, що багато третейських суди дорожать своєю репутацією і працюють над її формуванням. Більш того, позичальник, будучи відповідачем в третейському розгляді, завжди має право в загальному порядку оскаржити рішення третейського суду та довести свою правоту.
Таким чином, внаслідок зміни практики по стягненню заборгованості вважаю доведеною неоднозначність порушеного питання і пропоную подальше його вивчення і опрацювання, адже принцип змагальності ніхто не відміняв.
Автор: Євген Яценко, адвокат OSTIN Law Firm
Джерело: Юридична практика, http://pravo.ua/article.php?id=100117680