Ліквідаційна процедура банкрутства є найпоширенішою її стадією. Напевно, більше 90 % всіх судових процесів, які з нею пов’язані, завершуються саме її запровадженням та ліквідацією боржника, вже банкрута. На сьогодні залишаються ще чинними положення Закону про банкрутство, проте, вже з 21.10.2019 р. запрацюють норми Кодексу про банкрутство, які дещо змінять засади здійснення ліквідаційної процедури, які й проаналізуємо.
Коли боржника вважають банкрутом
З моменту введення процедури ліквідації у рамках процедури банкрутства боржника, останній набуває статусу банкрута (ст.37 Закону про банкрутство та ст.58 Кодексу про банкрутство), до цього моменту, він ще називається боржник. Для того, щоб такий боржник став банкрутом необхідним є прийняття рішення його зборами кредиторів (не комітету кредиторів), яке повинно бути адресоване господарському суду, про що зовсім нещодавно, вже під завісу дії норм Закону про банкрутство, нагадав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 14.05.19 р. у справі № 914/2618/16.
Строки здійснення ліквідаційної процедури
Як Закон, так і Кодекс відводять на здійснення ліквідаційної процедури 12 місяців, з моменту її введення з можливістю проведення її і за менший проміжок часу. Проте, якщо ч.2 ст.37 Закону про банкрутство дозволяє повернутися з ліквідаційної процедури у процедуру санації (за наявності плану санації та до початку продажу майна у ліквідаційній процедурі), то Кодекс про банкрутство такої можливості банкруту вже не надає. У зв’язку з такою можливістю повернення до процедури санації за Законом необхідним є звернути увагу на положення ст..95 Закону про банкрутство, аналог якої, до речі, у Кодексі про банкрутство відсутній.
З чого починається процедура банкрутства
Відповідно до ст.95 Закону, власне, сама процедура банкрутства боржника починається відразу з ліквідаційної процедури (їй не передують процедури розпорядження майном та санації), наслідком введення якої є здійснення процедури «добровільної» ліквідації боржника відповідно до норм ЦКУ, коли засновники боржника приймають рішення припинити господарську діяльність юридичної особи. Так, якщо у процесі такої «добровільної» ліквідації виявляється, що пасив боржника перевищує його активи (ч.1 ст.95 Закону), то ліквідатор зобов’язаний звернутися до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство. У такому випадку Закон про банкрутство не надає можливості банкруту повернутися в господарську діяльність – залишається один шлях: ліквідувати юридичну особу в процедурі банкрутства. Про це, зокрема, вказується і в п.28 Інформлиста ВГСУ.
У свою чергу, Кодекс про банкрутство взагалі не містить «проблематики» сьогоднішньої ст.95 Закону про банкрутство, а тому відповідне нею регулювання зникне з припиненням дії норм Закону.
Наслідки відкриття ліквідаційної процедури
З моменту відкриття ліквідаційної процедури банкрутства, яка оформлюється постановою господарського суду, для банкрута настають наслідки передбачені ст.38 Закону про банкрутство та ст.59 Кодексу про банкрутство відповідно.
Саме ці наслідки і визначають суть цієї процедури та полягають відповідно до ст.59 Кодексу про банкрутство у наступному:
- господарська діяльність банкрута завершується;
- строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута вважається таким, що настав;
- у банкрута не виникає жодних додаткових зобов’язань, у тому числі зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), крім витрат, безпосередньо пов’язаних із здійсненням ліквідаційної процедури;
- припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута;
- відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
- продаж майна банкрута допускається в порядку, передбаченому цим Кодексом;
- скасовуються арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, та інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
- припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, члени виконавчого органу (керівник) банкрута звільняються з роботи у зв’язку з банкрутством підприємства, а також припиняються повноваження власника (органу, уповноваженого управляти майном) майна банкрута;
- посадові особи банкрута зобов’язані передати бухгалтерську та іншу документацію, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору;
- з метою виявлення кредиторів боржника, грошові вимоги яких виникли під час здійснення процедур банкрутства (розпорядження майном та санація), господарським судом здійснюється офіційне оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури на офіційному веб-порталі судової влади України.
Таким чином, з обсягу застосовуваних до банкрута наслідків видно, що до ліквідатора банкрута переходять всі повноваження щодо управління господарюючим суб’єктом, діяльність якого повинна припинитися з моменту винесення відповідної постанови господарського суду. Припинення такої діяльності передбачає відсутність нарахування всіх видів штрафних санкцій по заборгованостях останнього. І якщо з цим питань, зазвичай, не виникає, то з відсутністю виникнення додаткових зобов’язань зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), контролюючі органи пробують не погоджуватися.
Податкові наслідки реалізації майна
Так, метою ліквідаційної процедури є задоволення грошових вимог кредиторів шляхом продажу активів банкрута. У свою чергу, податкові органи розцінюють такий продаж як постачання товарів на виконання пп.14.1.191ПКУ та вимагають нараховувати ПДВ на суму такої реалізації. Аргументують податківці свій підхід тим, що п.7.3 ст.7 ПКУ встановлює, що будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України. Далі представники контролюючих органів оперують нормою абз.д) п.184.1 ст.184 ПКУ, вказуючи, що лише ухвала про ліквідацію юридичної особи – банкрута є підставою для анулювання свідоцтва платника ПДВ, позбавлення від якого і може бути підставою відсутності нарахування ПДВ на реалізований (поставлений) товар.
Протилежна позиція банкрута полягає у тому, що норми Закону про банкрутство, а у недалекому майбутньому і Кодексу про банкрутство, є спеціальними по відношенню до норм ПКУ, а оскільки такі спеціальні норми не передбачають виникнення додаткових грошових зобов’язань, у тому числі зі сплати податків, то і нарахування ПДВ на суму реалізованих активів у ліквідаційній процедурі банкрутства відбуватися не може.
Варто зазначити, що така ситуація вже давно є предметом судових спорів контролюючих органів та підприємств-банкрутів і, віддаючи належне судовій практиці, остання на стороні банкрутів. Так, ще Вищий господарський суд України, зокрема, у своєму Листі від 05.02.10 р. № 05-06/520/78 та у своїх постановах від 10.10.12 р. у справі № 26/5009/5920/11, від 16.05.12 р. у справі № 25/112/10 вказував, що не сплачується ПДВ з продажу майна банкрута у його ліквідаційній процедурі з огляду на те, що норми Закону про банкрутство не передбачають виникнення у підприємства боржника нових зобов’язань зі сплати податків після введення та під час проведення процедури ліквідації. Продовжує дотримуватися такої позиції і новий Верховний Суд, який у своїх постановах від 12.03.19 р. у справі № 910/14827/16 та від 16.04.19 р. у справі № 925/871/15 вказав, що з моменту визнання боржника банкрутом у банкрута не виникає обов’язку зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), котрі нараховані після моменту визнання боржника банкрутом, крім витрат, безпосередньо пов’язаних із здійсненням ліквідаційної процедури. І хоча ці висновки стосуються відсутності нарахування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки та плати за землю у ліквідаційній процедурі банкрутства, вони цілком відповідають логіці відсутності нарахування ПДВ на реалізовані у цій процедурі активи.
Строки заявлення кредиторами грошових вимог
Звертає на себе увагу різниця у регулюванні Законом про банкрутство і Кодексом про банкрутство строку заявлення кредиторами їх грошових вимог до боржника у ліквідаційній процедурі. Відповідно до ч.1 ст.38 Закону про банкрутство кредитори, вимоги яких виникли під час здійснення процедур банкрутства (поточні кредитори) повинні звернутися до суду протягом двох місяців з дня офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет. Якщо такі кредитори «запізнилися» чи взагалі не заявилися, їх вимоги погашатимуться у шосту чергу. Додатково у п.29 Інформлиста ВГСУ зазначається, що за результатами розгляду грошових вимог кредиторів господарський суд заново затверджує реєстр вимог кредиторів (з урахуванням визнаних конкурсних вимог) та зобов’язує ліквідатора сформувати представницькі органи кредиторів (збори кредиторів та комітет кредиторів) у порядку, передбаченому ст.26 Закону про банкрутство. Подальший рух справи в ліквідаційній процедурі має відбуватися тільки за участю новостворених представницьких органів кредиторів.
У свою чергу, Кодекс не встановлює поточним кредиторам ніякого строку у цій ситуації, а у ч.3 ст.59 Кодексу про банкрутство зазначено, що господарський суд здійснює офіційне оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури на офіційному веб-порталі судової влади України. У ч.4 ст.60 Кодексу про банкрутство врегульовано, що суд розглядає заяви з вимогами поточних кредиторів, які надійшли до господарського суду після офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом у порядку черговості їх надходження. За результатами розгляду зазначених заяв господарський суд своєю ухвалою визнає чи відхиляє (повністю або частково) вимоги таких кредиторів. Вимоги поточних кредиторів погашаються в порядку черговості, визначеної ст.64 Кодексу про банкрутство. Якщо кредитор заявив вимоги після здійснення розрахунків з іншими кредиторами, сплачені таким кредиторам кошти поверненню не підлягають.
Таким чином, Кодекс про банкрутство пропонує іншу систему відносин щодо заявлення поточними кредиторами їх грошових вимог, аніж Закон, а саме, відносить всіх заявлених поточних кредиторів, у разі визнання їхніх грошових вимог судом, до реєстру вимог кредиторів з погашенням їх вимог у порядку черговості. Якщо хтось із них заявляється, але до цього інший заявлений кредитор тієї самої черги отримає задоволення своїх грошових вимог від банкрута, поверненню у ліквідаційну масу такі кошти не підлягатимуть. Зазначене спонукатиме кредиторів детальніше слідкувати за процедурами банкрутства боржника та «підганятиме» до подання відповідних заяв, не чекаючи спливу «якогось» строку на це.
Реалізація майна боржника
Дещо змінює Кодекс про банкрутство й регулювання продажу майна банкрута у порівнянні із Законом, вказуючи інший підхід до визначення початкової вартості майна банкрута. Так, ч.1 ст.63 Кодексу про банкрутство визначає, що початковою вартістю продажу майна банкрута є його вартість, визначена ліквідатором, на відміну від положень ч.1 ст.43 Закону про банкрутство, який таку вартість визначає у розмірі визнаних судом вимог кредиторів згідно реєстру. Як Закон, так і Кодекс дозволяють ліквідатору реалізовувати майно банкрута й іншим способом. Відповідно до ч.6 ст.44 Закону про банкрутство ліквідатор може здійснити безпосередній продаж (не через аукціон) таких активів: основних засобів, балансова залишкова вартість яких не перевищує одну тисячу гривень, а також інших необоротних матеріальних активів, господарських матеріалів, малоцінних та швидкозношуваних предметів, обсяги або вартість яких є недостатніми для проведення аукціону тощо. Кодекс про банкрутство вказує, що ліквідатор може здійснювати безпосередній продаж або продаж на комісійних умовах через організацію роздрібної торгівлі за розумною ціною також виробничих запасів, малоцінних та швидкозношуваних предметів, ринкова вартість яких не перевищує однієї мінімальної заробітної плати. У чому Кодекс залишився єдиним із Законом, то це відсутність можливості встановлення у договорах на реалізацію майна банкрута положень про можливість відстрочки чи розстрочки платежів за придбане майно. Надзвичайно важливою обставиною у питанні реалізації майна банкрута на аукціоні є норма абз.2 ч.1 Перехідних та прикінцевих положень Кодексу про банкрутство відповідно до якої положення, що визначають створення електронної торгової системи та авторизації електронних майданчиків, вводяться в дію через три місяці з дня набрання чинності цим Кодексом. Тобто, процедури реалізації майна банкрута на аукціонах, які розпочаті з 21.07.19 р., вже повинні відбуватися за відповідними правилами Кодексу через електронну торгову систему, незважаючи на те, що сама процедура банкрутства ще три місяці триватиме за правилами Закону.
З питанням реалізації майна банкрута, зокрема, на аукціоні, пов’язане інше, не менш важливе питання, а саме зняття арешту з майна банкрута та заборона накладення у рамках цієї процедури інших арештів. Метою таких положень є можливість, власне, реалізації відповідного майна, оскільки це є єдиним джерелом отримання коштів для зарахування на єдиний ліквідаційний рахунок банкрута для розрахунку з кредиторами. Утім, існує особливість зняття арешту на майно, накладеного в рамках Кримінального процесуального кодексу України, про що детально роз’яснено у п.5 Розділу ІІІ «Ліквідаційна процедура» Правових висновків Верховного Суду у справах про банкрутство за квітень 2019 року. З позиції Верховного Суду такий арешт не може бути знято за фактом винесення постанови про визнання боржника банкрутом, а, оскільки він є заходом забезпечення кримінального провадження, застосованим згідно з нормами КПК, його скасування відбувається в порядку, визначеному ст.174 КПК.
Субсидіарна відповідальність керівника і власників підприємства — банкрута
Не залишив Кодекс поза увагою й положення субсидіарної відповідальності третіх осібза зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою. Ці положення Кодексу про банкрутство є аналогічними положенням Закону та не є суто декларативними з огляду на Постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.02.19 р. № 923/1432/15. Нею суд касаційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про те, що звертаючись до місцевого суду із заявою про покладення субсидіарної відповідальності за податковими зобов’язаннями банкрута на його керівника та засновників, ліквідатор товариства-банкрута доводив наявність бездіяльності зазначених осіб, щодо неподання фінансової та податкової звітності банкрута до органів статистики та податкової інспекції, вини у доведенні товариства до банкрутства, оскільки у боржника виник податковий борг по податку на додану вартість та податку на прибуток, який було стягнено на користь податкової інспекції за рішенням суду в адміністративній справі та на підставі якого контролюючим органом було ініційовано порушення щодо боржника даної справи про банкрутство ухвалою місцевого суду.
Розглянувши вищезазначені особливості ліквідаційної процедури банкрутства, які по своїй суті визначають принципи формування ліквідаційної маси банкрута, логічним буде розглянути як ця реалізована ліквідаційна маса розподілятиметься між кредиторами.
Порядок задоволення вимог кредиторів
Принцип розподілення ліквідаційної маси банкрута між кредиторами закріплено у ст.45 Закону про банкрутство та ст.64 Кодексу про банкрутство, які є універсальними, оскільки їх положення застосовуються на всіх стадіях процедури банкрутства: починаючи з формування реєстру вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном, закінчуючи розрахунками з кредиторами у ліквідаційній процедурі. Зазначений принцип полягає у закріпленій черговості задоволення вимог кредиторів, який у Кодексі дещо видозмінений у порівнянні із Законом.
Як і у Законі, у Кодексі міститься шість черг задоволення вимог кредиторів.
До першої черги переважно відносяться «трудові» вимоги, які пов’язані з оплатою праці, вихідної допомоги тощо. Щодо інших вимог першої черги, то Кодекс їх значно звузив: виключено у порівнянні із Законом, витрати зі сплати судового збору, вимоги щодо виплати основної грошової винагороди арбітражного керуючого, вимоги щодо відшкодування витрат арбітражного керуючого за виконані ним повноваження тощо; та додав одну нову: вимоги щодо виплати заборгованості із компенсації збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виконання рішень Європейського суду з прав людини, постановлених проти України.
У другій черзі без змін – вимоги із зобов’язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, шляхом капіталізації у ліквідаційній процедурі відповідних платежів, у тому числі до Фонду соціального страхування України за громадян, які застраховані в цьому фонді; зобов’язань із сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інше соціальне страхування тощо.
Не зазнала змін і третя черга – вимоги щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); вимоги центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом.
У четвертій черзі також стан справ попередній – вимоги кредиторів не забезпечені заставою: по суті, це основний об’єм грошових вимог юридичних та фізичних осіб (підприємців) – контрагентів банкрута.
П’ята черга Кодексу передбачає вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного капіталу підприємства. З неї у порівнянні із Законом, виключено норми щодо виплати додаткової грошової винагороди арбітражному керуючому.
У шосту чергу, як і відповідно до Закону, задовольняються інші вимоги.
Як зазначає ч.2 ст.64 Кодексу про банкрутство вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо ж коштів одержаних від продажу майна банкрута недостатньо для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно до суми вимог, що належить кожному кредитору однієї черги. Збережено у Кодексі також положення про позачергове задоволення вимог забезпечених кредиторів.
І останнє, що розкриває всю суть ліквідаційної процедури банкрутства, це норми ч.5 ст.45 Закону про банкрутство та ч.7 ст.64 Кодексу про банкрутство, відповідно до яких вимоги, не погашені у зв’язку з недостатністю майна, вважаються погашеними. Це і є законний шлях позбавлення від боргів боржника-банкрута встановлений на законодавчому рівні, суть якого залишиться незмінною з набуттям чинності Кодексу. Таким чином, можна дійти до висновку, що Кодекс, не змінюючи суті та призначення ліквідаційної процедури банкрутства, дещо змінює процес її здійснення.
Такі зміни полягають у наступному:
- особливості заявлення кредиторами їх грошових вимог (відсутності строку на таке заявлення);
- відсутності аналогу ст.95 Законупро банкрутство у Кодексі про банкрутство, що позбавлятиме можливості «спрощеного» банкрутства;
- особливості реалізації майна банкрута на аукціоні в електронній торговій системі.
В інших питаннях, які на сьогодні актуалізовані нині існуючою судовою практикою: податкових наслідків реалізації майна банкрута, зняття арештів з майна банкрута, субсидіарна відповідальність третіх осіб за зобов’язаннями банкрута, черговість задоволення вимог кредиторів – норми Кодексу суттєвих змін не передбачають.
Автор: Богдан Дутковський, радник OSTIN Law Firm
Джерело: газета "Все про бухгалтерський облік ", №74 (2019)