Судочинство України перебуває у постійному реформуванні.
Ухвалюючи рішення у будь якій справі, національні суди повинні забезпечити кожній стороні процесу гарантії, що передбачені пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак, через перенавантаженість одних судів від інших (всі розуміємо, що здебільшого це стосується судів цивільної юрисдикції) законодавець досить довго шукав шлях до встановлення певного балансу між судами, а, можливо, в таких пошуках і зазіхнув на гарантоване Конституцією України право на захист таких прав і свобод судом, або ж таке право останнім часом настільки нівелюється, що бажання у особи, що звертається за захистом, зникає після перших декількох місяців судового провадження.
Навряд чи багато хто із професійних юристів відчуває якісь шматок досягнення від ухвали суду про прийняття позову до розгляду та відкриття провадження у справі. Поміж тим, в гонитві за анонсованим балансом, із 15.12.2017 отримали дещо інший підхід у визначенні предметної та суб'єктної юрисдикції в розрізі господарської та цивільної юрисдикції спору.
До 15.12.2017 великого питання у визначенні предметної юрисдикції у позивача особливо не виникало (адже саме позивач на момент звернення до суду визначає характер спірних правовідносин), керувались здебільшого загальним правилом: "відносини між юридичними особами (або за участі ФОПів)" – до господарського суду, "за участі фізичних та/або між фізичною та юридичною" – до суду загальної юрисдикції.
Тоді як законодавець виявився підступнішим.
Поміж іншого, звертається увага на ч. 1 ст. 20 ГПК України за якою господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Практичне роз'яснення вказаній нормі надав Верховний Суд у складі Великої Палати, висновки якого зводяться до наступного: законодавець відніс до юрисдикції господарських судів такі справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (справа № 910/1733/18).
Так, з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII до юрисдикції господарських судів належать спори щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 910/9362/19 (провадження № 12-180гс19) зроблено висновок, що до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/1733/18 (провадження № 12-170гс18), від 19.03.2019 у справі № 904/2526/18 (провадження № 12-272гс18). Велика Палата Верховного Суду додатково звертає увагу на те, що положення п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України пов'язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не з об'єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов'язанні з вимогами до боржника за основним зобов'язанням, а з тим, що сторонами основного зобов'язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Скажете Ви, а як же вчинення судом дій до відкриття провадження у справі, адже у відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Проте, відкривши провадження (за спором, який і не підлягає розгляду господарським судом), суд має право на "помилку" і ніщо суду не забороняє в подальшому закрити провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України. А от порушене право як було так і залишилось порушеним для особи, хто звертаючись до суду обгрунтовано сподівався на захист того самого права.
Поміж тим, час, витрачений на захист у суді "невірної юрисдикції", втрачений та часто втрачений безвідновно.
Замість висновків.
Відкриття провадження у справі ще не означає доведення до кінця процесу в межах обраної юрисдикції, а тому на етапі звернення до суду із позовом, боротьба починається для позивача із обрання юрисдикції. І права на помилку у вирі формальних відносин для позивача не передбачено.
Yevhen Yatsenko, attorney with OSTIN Law Firm